Wstrząsający dokument zbrodni/Шокуючий документальний фільм про злочин

W sobotę, 24 lutego, przypadła druga rocznica pełnowymiarowej agresji rosyjskiej na Ukrainę. Z tej okazji w Domu Ukraińskim w Przemyślu odbyła się projekcja filmu dokumentalnego „20 dni w Mariupolu”.

Wstrząsający dokument nakręcony przez ekipę Mścisława Czernowa – jedynego korespondenta, który, kiedy inne ekipy wyjechały, pozostał i z narażeniem życia relacjonował pierwsze dwadzieścia dni tragedii mieszkańców zaskoczonych rozmiarem rosyjskiego okrucieństwa.

Od początku, przez dziewięćdziesiąt cztery minuty, widz trzymany jest w napięciu, a kolejne ujęcia, niektóre tak drastyczne, że film jest przeznaczony dla osób dorosłych, sprawiają, że emocje sięgają zenitu. Akcja zaczyna się pierwszego dnia wojny. Czernow skupił się jedynie na dramatycznych przeżyciach zwykłych cywilów, pracy personelu medycznego i służb ratowniczych. Nie pokazał walk wojsk ukraińskich z najeźdźcą toczących się na przedmieściach Mariupola, jedynie gdzieś w tle widać było rozbłyski, dym i słychać odgłosy wybuchów. Miasto jest systematycznie bombardowane i ostrzeliwane rakietami. Rosjanie zacieśniają okrążenie i wchodzą do Mariupola. W głębi ulicy pojawia się czołg z literą „Z” na pancerzu.

Kamera dociera tam, gdzie coś się dzieje. Z płonącego bloku żołnierze wyprowadzają zszokowanych mieszkańców, którzy przeżyli. Na miejscu opatrują rannych. Strażacy walczą z pożarem. Starsza kobieta płacze, bo straciła wszystko i nie wie, dokąd ma teraz pójść. Kolejne ujęcie z miejsca, gdzie przed chwilą rakieta wybuchła pomiędzy blokami. Ludzie pokazują głęboki lej i mówią, że zginął szesnastoletni chłopak, który grał w piłkę na trawniku. Trochę dalej od centrum, do ekipy Czernowa podchodzi właścicielka parterowego domu i przerażona pyta, co ma teraz zrobić. – Najlepiej schować się w piwnicy – radzi jej dziennikarz. Ekipa poszukuje miejsca, gdzie jest internet. Nie wiadomo, co może się wydarzyć za chwilę, więc trzeba przesłać nakręcony materiał do wydawcy, żeby świat się dowiedział, co się dzieje w Mariupolu. Policjant pokazuje im takie miejsce i wysyłają kilka krótkich plików. Jeszcze mają kontakt z rodzinami przez telefon satelitarny.  Czernow pociesza żonę, że są cali i zdrowi. Nadchodzi noc. Ludzie gromadzą się w improwizowanych schronach i piwnicach. Mężczyzn prawie nie widać, tylko kobiety i dzieci śpiące w objęciach matek, lub wpatrzone w kamerę przerażonymi oczami. Tu i ówdzie jest jeszcze prąd. Można naładować telefony.

Kolejne obrazy z ginącego miasta. Zupełnie pustą ulicą zasłaną odłamkami szkła i gruzu idzie starszy mężczyzna i ciągnie wózek załadowany jakimiś tobołkami. Mówi, że idzie już cztery godziny, bo trafiło w jego dom i przeprowadza się do żony. Centrum miasta. Przez potrzaskane witryny sklepów ludzie rabują to, co da się wynieść. Sprzęt elektroniczny, kosmetyki, żywność, a nawet zabawki. Właścicielka jednego z lokali broni towaru i przepędza złodziei. Wojna wyzwala różne postawy.

9 marca Rosjanie zbombardowali szpital dziecięcy oraz oddział położniczy nr 3. Widzimy, jak ratownicy wynoszą ciężarną ze zmiażdżoną miednicą (kobiety ani dziecka nie udało się uratować). W zrujnowanej sali porodowej lekarze odbierają poród od innej rannej. Udaje się. Dziecko żyje. Do szpitala docierają inni ranni. Z braku łóżek personel układa ich na podłodze korytarza. Kamera podąża z ratownikami, którzy wiozą poranionych. Wszędzie krew. W piwnicach zwłoki ofiar nalotu. To chyba najmocniejsze sceny z całego filmu. Dzięki poświęceniu ekipy Czernowa kilka godzin później te wstrząsające obrazy pokazują telewizje na całym świecie. Spikerka telewizji moskiewskiej tłumaczy Rosjanom, że to teatr zainscenizowany przez Ukraińców z udziałem aktorów i charakteryzatorów. Zdjęcie wynoszonej rannej ciężarnej obiega świat i staje się ikoną rosyjskiego okrucieństwa. Kolejne to ojciec rozpaczający przy zwłokach szesnastolatka, który zginął, grając w piłkę.

Na kolejnym ujęciu kamera pokazuje zbiorowy grób. Rów, do którego wolontariusze wrzucają czarne worki ze zwłokami ofiar. Otępiałe twarze mężczyzn, którzy wykonują swoją pracę bez żadnych odznak szacunku dla ciał. – Robię to, co trzeba i nic nie myślę – tłumaczy jeden z nich. Rosjanie podchodzą coraz bliżej. Przy wejściu do szpitala kula snajpera trafia pielęgniarkę. Wszędzie wybuchy i nie ma, dokąd ewakuować rannych, którym nie można pomóc, bo już nie ma lekarstw, narzędzi, wody ani prądu. Miasto umiera. Czernow podejmuje decyzję o wyjeździe z Mariupola. To ostatni moment, żeby uratować nakręcony materiał, będący świadectwem niewyobrażalnych zbrodni. Ekipa przedziera się przez rosyjskie blockposty. Udaje się. Bez ich poświęcenia świat nigdy nie dowiedziałby się o hekatombie miasta.

Już po wyjeździe Czernowa, rankiem, 16 marca, naprowadzana laserowo rakieta trafiła w budynek teatru, w którego podziemiach schroniło się około dwóch tysięcy ludzi. Ginie trzysta osób, są setki rannych. Nie pomógł ogromny napis „dzieci”, namalowany na placu przed teatrem. W ruinach „Azowstalu” do maja bohatersko bronili się żołnierze pułku „Azow”. Po ich kapitulacji najeźdźcy zajęli całe miasto.

„20 dni w Mariupolu” to wstrząsający filmowy akt oskarżenia Rosji. Zapis zagłady miasta zrealizowany po mistrzowsku z narażeniem życia przez ekipę Czernowa po to, by wstrząsnąć sumieniem świata. Film jest nominowany do Oskara w kategorii najlepszy pełnometrażowy film dokumentalny i otrzymał już nagrodę BAFTA 2024 za najlepszy film dokumentalny. Tu warto zacytować słowa Mariana Turskiego: – „nie bądź obojętny, bo jeżeli nie, to się nawet nie obejrzycie jak na was, jak na waszych potomków, „jakiś Auschwitz” nagle spadnie z nieba.

Jacek Szwic

Dystrybucja filmu „20 dni w Mariupolu”: Festiwal WATCH DOCS, Helsińska Fundacja Praw Człowieka.
Partnerzy pokazów: Nowa Polszcza, Centrum Mieroszewskiego, Stowarzyszenie Kin Studyjnych. Współfinansowanie 24. MFF WATCH DOCS: Miasto Stołeczne Warszawa, Unia Europejska („Kreatywna Europa” MEDIA).

Шокуючий документальний фільм про злочин

В суботу 24 лютого минула друга річниця повномасштабної російської агресії проти України і з цієї нагоди в Українському домі в Перемишлі відбувся показ документального фільму "20 днів у Маріуполі".

Шокуючий документальний фільм, знятий командою Мстислава Чернова - єдиного кореспондента, котрий, коли інші команди поїхали, залишився і, ризикуючи життям, висвітлював перші двадцять днів трагедії місцевих жителів, приголомшених масштабами російської жорстокості.

Від початку, впродовж дев'яноста чотирьох хвилин, глядача тримають у напрузі, а наступні епізоди, деякі з яких настільки драматичні, що фільм призначено лише для дорослих, змушують емоції сягнути апогею. Дія починається в перший день війни. Чернов зосередився лише на драматичних переживаннях звичайних цивільних, роботі медичного персоналу та рятувальників. Він не показав бої між українською армією та окупантом, що відбуваються на околицях Маріуполя, лише десь на задньому плані можна було побачити спалахи, дим і почути звуки вибухів. Місто систематично бомбардується і обстрілюється ракетами. Росіяни посилюють оточення і заходять у Маріуполь. В глибині вулиці з'являється танк з літерою "Z" на броні.

Камера сягає туди, де щось відбувається. З палаючої багатоповерхівки солдати виводять шокованих людей, що вижили. На місці перев'язують поранених. Пожежники борються з вогнем. Літня жінка плаче, бо втратила все і не знає, куди їй тепер іти. Ще один кадр з місця, де хвилину тому між житловими будинками вибухнула ракета. Люди показують глибоку вирву і кажуть, що загинув 16-річний хлопець, що грав у футбол на газоні. Трохи далі від центру до команди Чернова підходить власниця одноповерхового будинку і в жаху запитує, що їй тепер робити. - Найкраще сховатися в підвалі, радить їй журналіст. Знімальна група шукає місце, де є інтернет. Невідомо, що може статися далі, тому їм потрібно надіслати відзнятий матеріал редактору, щоб світ дізнався про те, що відбувається в Маріуполі. Співробітник міліції показує їм таке місце, і вони надсилають кілька коротких файлів. Вони все ще підтримують зв'язок зі своїми сім'ями за допомогою супутникового телефону. Чернов заспокоює дружину, що вони цілі й здорові. Наближається ніч. Люди збираються в імпровізованих укриттях і підвалах. Чоловіків практично не видно, лише жінки та діти сплять на руках у матерів або дивляться в камеру переляканими очима. Де-не-де ще є електрика. Можна заряджати телефони.

Чергові кадри з міста, що гине. Літній чоловік йде абсолютно порожньою вулицею, всипаною уламками скла і щебенем, і тягне за собою візок, навантажений якимись пакунками. Він каже, що йде вже чотири години, тому що в його будинок влучив снаряд, і він переїжджає до дружини. Центр міста. Через розбиті вітрини магазинів люди виносять те, що можуть винести. Електронну техніку, косметику, продукти харчування і навіть іграшки. Власниця одного з приміщень боронить товар і проганяє злодіїв. Війна викликає різні реакції.

9 березня росіяни розбомбили дитячу лікарню та пологове відділення №3. Ми бачимо, як рятувальники виносять вагітну жінку з розтрощеним тазом (ні жінку, ні дитину врятувати не вдалося). У зруйнованому пологовому залі лікарі приймають пологи в іншої пораненої жінки. Їм це вдається. Дитина виживає. До лікарні прибувають інші поранені. Через брак ліжок персонал складає їх на підлозі в коридорі. Камера слідує за парамедиками, які несуть поранених. Всюди кров. У підвалах - трупи жертв обстрілу. Це, мабуть, найпотужніші сцени всього фільму. Завдяки самовідданості команди Чернова, через кілька годин ці жахливі кадри показують по телебаченню по всьому світу. Ведуча московського телебачення пояснює росіянам, що це театральна постановка, знята українцями з акторами та гримерами. Фотографія пораненої вагітної жінки, яку несуть, облетіла весь світ і стала іконою російської жорстокості. Інша фотографія - батько у відчаї біля тіла 16-річного сина, який загинув під час гри у футбол.

У наступному кадрі камера показує братську могилу. Канаву, в яку волонтери скидають чорні мішки з тілами загиблих. Ошелешені обличчя чоловіків, які виконують свою роботу без жодних ознак поваги до тіл. - "Я роблю те, що потрібно, і ні про що не думаю", - пояснює один з них. Росіяни підходять все ближче і ближче. На вході до лікарні куля снайпера влучає в медсестру. Скрізь вибухи, нікуди евакуювати поранених, яким не можна допомогти, бо немає ні ліків, ні інструментів, ні води, ні електрики. Місто вмирає. Чернов приймає рішення виїхати з Маріуполя. Це останній момент, щоб врятувати відзняті кадри, які свідчать про немислимі злочини. Знімальна група проривається через російські блокпости. Їм це вдається. Якби не їхня самопожертва, світ ніколи б не дізнався про гекатомбу міста.

Вже після від'їзду Чернова вранці 16 березня ракета з лазерним наведенням влучила в будівлю театру, в підвалі якого сховалося близько двох тисяч людей. Загинуло триста осіб, сотні отримали поранення. Не допоміг і величезний напис "діти", намальований на площі перед театром. На руїнах "Азовсталі" до травня героїчно оборонялися бійці полку "Азов". Після їхньої капітуляції загарбники окупували все місто.

"20 днів у Маріуполі" - це шокуючий кінематографічний обвинувачувальний акт проти Росії. Хроніка нищення міста, яку команда Чернова, ризикуючи власним життям, майстерно зняла, щоб сколихнути сумління світової спільноти. Фільм номінований на премію "Оскар" у категорії "Найкращий повнометражний документальний фільм" і вже отримав нагороду BAFTA 2024 за найкращий документальний фільм. Тут варто процитувати слова Мар'яна Турського: "Не будьте байдужими, бо якщо ні, то ви навіть не озирнетеся, коли на вас і на ваших нащадків раптом впаде з неба "якийсь Аушвіц"".

Яцек Швіц

Показ фільму "20 днів у Маріуполі": Фестиваль WATCH DOCS, Ґельсінська фундація з прав людини.

Партнери показу: Нова Польща, Центр Мерошевського, Асоціація студійних кінотеатрів. Співфінансування 24-го МКФ WATCH DOCS: місто Варшава, Європейський Союз (програма "Креативна Європа").